Тема смерті й похорону жорстко табуйована у суспільстві. Бать­ки та педагоги бояться зачіпати цю проблему та відкрито обговорю­вати її. Проте дитину цікавить «Що таке горе?», «Як це померти?», «Що таке похорон і чому ви не берете мене з собою?», «Як правильно поводитися на похороні?». Усе це батьки виносять за межі життя ди­тини. Інколи тема смерті залишається за межами цілих поколінь

Чому говорити про смерть треба

Найпотужніше родове табу — «Тобі ще рано думати про смерть» — накладає заборону на всю повноту відчуттів життя. Смерть — межова ситуація, вона знаходиться на межі індивідуально­го існування. Людину, а зокрема дитину, завжди цікавить, що чекає на неї там, за межею, дверима, поворотом, в іншому світі. Саме така природна цікавість людини стала поштовхом до численних науко­вих та технічних відкриттів.

Ми можемо навчити наших дітей говорити, ходити, боротися, досягати цілей, проте найважливішого вміння у житті — ре­сурсно переживати горе — ми не лише не навчаємо, а й взагалі боїмося заговорити про це.

Травма пригніченого горя може жити у тілі людини десятиліт­тями: руйнувати її зсередини, поглинати життєві сили та енергію успіху. Реакція пригніченого горя може жити в декількох поколін­нях та передаватися у спадок крізь покоління. Така спадкова травма найбільш помітна у сім'ях, де є холодні та владні жінки чи слабкі чо­ловіки, які страждають від алкогольної залежності.

Зауважимо, реакція пригніченого горя — одна з найтяжчих травм після сексуального насилля.

Коли просте і життєве запитання дитини «Мамо, я скоро по­мру?» спричиняє у мами істерику, змушує заціпеніти, наганяє страх, це свідчить лише про те, що у цій сімейній системі травма пригніче­ного горя набула найстрашніших і найнебезпечніших проявів. Тож усі члени такої родини бояться смерті настільки, що втікають від життя.

Дитина вчиться у близьких, як слід переживати горе. Якщо батьки замкнулися і не показують власних почуттів, а сам факт по­хорону і смерті замовчують та утаємничують, дитина реагуватиме відповідно — мовчатиме і пригнічуватиме власний гнів. З часом у неї можуть розвинутися невротичні чи психосоматичні реакції. Адже всі невисловлені почуття нікуди не зникають: вони залиша­ються всередині людини і її сімейного поля. Тож те, з чим батьки бо­яться зустрітися, — втрата, біль, горе, смуток — переймає дитина.

На смерть у родині всі діти реагують по-різному, зокрема:

• ображаються та сваряться без причини;

• бачать нічні кошмари;

• не бажають вчитися;

• втрачають інтерес до друзів та занять, які раніше подоба­лися.

Нерідко батьки нехтують цими «тривожними дзвіночками» чи взагалі ніяк не пов'язують їх зі смертю у сім'ї. Тож замість підтрим­ки і допомоги дитина відчуває батьківське озлоблення та невдово­лення. Дорослим доволі складно висловити і пережити власне горе, утім, для маленької дитини це ще складніше.

Коли говорити про смерть безпечно

У віці п'яти-семи років дитина проходить перший етап розумін­ня смерті. У дитини з'являється чимало запитань, які дорослим не слід ігнорувати. Інакше страхи дитини посиляться і у неї з'явиться чимало розривів у розумінні світу.

Розмови про смерть ліпше починати без сумного приводу та сильної емоційної забарвленості. Тоді дорослі зможуть донести ди­тині те, що хочуть, і вона зможе все правильно сприйняти. Для цього можна звернутися до особистого досвіду дитини, адже у цьому віці вона вже бачила щось неживе: мертвого жука, зірвані квіти, поніве­чене дерево тощо.

Як повідомити про смерть близької людини

Повідомити дитині про втрату рідної людини ліпше одразу після сумної події. Бажано, щоб про це розповіла близька або рід­на людина, яка добре знає дитину і житиме потім разом із нею. Той, хто повідомлятиме дитині про смерть, має тримати себе в ру­ках, не впадати в істерику чи плач. Ця людина має говорити спо­кійно, простими і чесними словами. Після цього варто якийсь час побути з дитиною — дати їй змогу пережити страшну новину не наодинці.

Аби повідомити дитині про смерть близької людини адекватно, дорослим, насамперед, слід:

• не відтягувати розмову. Ліпше одразу після сумної події по­відомити дитині про втрату;

• вибрати час і місце, де ніхто не завадить;

• обійняти дитину або взяти її за руку. Тактильний контакт забезпечить відчуття підтримки;

• встановити зоровий контакт — очі в очі. Про смерть треба говорити коротко і просто. Наприклад: «Мама померла. її більше немає», «Тато хворів. Лікарі не змогли до­помогти. Він помер». Після цього дорослий має зробити паузу та за­чекати. Все, про що дитині слід дізнатися, вона запитає сама. Якщо дитина розплакалася, слід дати їй змогу виплакатися. Дорослому не варто йти за дитиною, якщо після слів про смерть близької люди­ни вона вирвалася і побігла. Утім, все ж необхідно тримати її у полі зору. Якщо дитина відштовхує дорослого, йому не варто тримати її. Але слід промовити «Я поруч» і посидіти біля дитини. Спершу до­рослий має зачекати: нічого не говорити і не робити. Згодом — по­чати розмову, поспівчувати, розказати дитині, що відбуватиметься найближчим часом.

Інколи реакція дитини на страшну новину дивує, а то й лякає дорослих, проте їм слід підтримати дії дитини. Зокрема, помалювати чи погратися разом з нею за її правилами, якщо дитина сіла гратися чи малювати. Якщо дитина просить, їй можна дозволити спати ра­зом з дорослим, але лише одну ніч.

Близьким дорослим не слід намагатися замінити собою помер­лого, адже це неможливо. їм слід жити власним життя, разом з дити­ною будувати плани на майбутнє. Для дитини це буде цілющим.

Як поводитися дорослим

Діти, як і дорослі, переживають однакові етапи горя: шок, біль гнів та усвідомлення втрати. Утім, якщо у дорослих горювання три­ває рік, то у дитини — до восьми тижнів. Але що старша дитина й що інтенсивніші її переживання утрати, то складніше протікає процес горювання й він може затягнутися на роки.

Дорослі не мають своєю поведінкою посилити вплив утрати н дитину. Аби запобігти цьому, фахівець може скористатися пам'яткою «Справжні заборони для дорослих, коли дитина пережи­ває утрату близької людини».

Коли батьки застрягають на якомусь етапі горювання чи взага­лі ігнорують або пригнічують власні емоції, дитина вирішує, що має допомогти дорослим, аби врятувати хоча б когось живого. Відтак за­пускається складний механізм травми — реакція відтермінованого горя. Тож, якщо батьки не в змозі говорити з дитиною про смерть близької людини, їм слід звернутися до фахівця.

Аби підтримати дитину, яка втратила рідну людину близькі дорослі мають:

• зберігати розпорядок дня дитини;

• обговорити, як вшановуватимуть померлого;

• не уникати розмов про смерть

• дати дитині змогу сердитися на смерть. Не слід лякатися, якщо дитина почала говорити щось нехороше чи зле про померлого. Гнів та злість допомагають їй змиритися з неминучим;

• поспівчувати дитині, якщо вона відчуває провину через те,що посварилася з померлим, чи залишилася живою, а рідна людина загинула;

• реагувати адекватно на дитячу радість та ігри в тяжкий момент. Дитина має право на це навіть у момент чиєїсь смерті. До того ж дитині складно концентруватися лише на тяжких подіях і негативних переживаннях, тому вона легко переходить від сумних до радісних емоцій;

• говорити тактовно, коротко та ясно, коли повідомляють дитині про смерть;

• відповідати на всі запитання дитини чесно й просто. На­приклад: «А коли його викопають і принесуть додому?», «Сестричка напевне зголодніє. Мамо, а ми принесемо їй по­їсти?»;

• дати змогу дитині відвідувати кладовище, приходити на поминальні дні;

• обговорювати усі аспекти смерті: не від усіх хвороб поми­рають, не завжди від нещасних випадків настає смерть;

• прийняти будь-які емоції дитини — смуток, гнів, страх, вину — та не ігнорувати їх. Можна разом намалювати, ви­ ліпити страх, гнів чи смуток. Так дитина відчує, що вона не сама, її не залишили наодинці зі своїми переживаннями, їх розділяють інші дорослі;

• говорити дитині про свої почуття, попередити її, що дорос­лі не завжди сумуватимуть та горюватимуть;

• не ховати фото померлого, зберегти зв'язок аби дитина пам'ятала дорогу їй людину.

Чи долучати дитину до похоронної церемонії, вирішує родина. Утім, попрощатися з померлим дитина має обов'язково. Потім їй слід розповісти, як відбувалася церемонія, як усі сумували. Похорон — сімейна подія, тож дитина має бути включеною до неї. Адже все, що відбувається у сім'ї, стосується життя та долі дитини.

Коли дорослі замовчують ці факти й вважають, що дитині про це знати необов'язково, — вони усувають дитину із сімейного поля, системи. У такий спосіб дорослі дають дитині жорстоке настанов­лення — «Ти не гідний (-а) разом з нами переживати горе». Утім, ні­чого безслідно не минає. У вигляді якої хвороби дитини чи трагедії у її житті «відгукнеться» такий меседж покаже майбутнє.